Я часто себе запитую, чому люди так люблять втручатися в чужі стосунки? Чому в сучасному світі все ще існують упереджені норми, хто й у якому віці може любити? Хіба це не особиста справа кожного?
Мені 30, а моїй дружині – 52. Ми познайомилися, коли мені було лише 23 роки. За цей час ми пройшли через багато чого. Зізнаюся, я справді був закоханий в Оксану, і справа не в грошах — ми живемо так само, як і більшість людей, не бідуємо, але й не шикуємо. Жодної вигоди ні в неї, ні в мене в цьому шлюбі не було. Просто нам було добре разом.
До Оксани я мав одну дівчину, але стосунки з нею не склалися. Оксана до мене вже була одружена, але її чоловік загинув задовго до нашого знайомства.
Моїх батьків мій вибір явно не порадував. Вони чекали зовсім на іншу невістку. Але тоді, у 23 роки, я не звертав на це уваги. Я був настільки захоплений своїми почуттями, що нічого іншого для мене не існувало. Але зараз, озираючись назад, розумію, що наш шлюб був помилкою.
У 24 роки ми одружилися, а в 27 я вже тримав на руках нашого первістка. Я був щасливим, адже в мене з’явилася родина. Довелося залишити навчання у магістратурі та піти працювати. Але главою сім’ї так і не став – Оксана продовжувала контролювати все.
Тепер я ясно бачу, наскільки велика прірва між нами, і річ не тільки у віці. У нас абсолютно різні характери. Я був готовий змінюватися, шукати компроміси, але вона не хоче нічого змінювати. Почуття, які були у мене до Оксани на початку стосунків, поступово згасли. Вона більше схожа на другу маму, ніж дружину.
Про близькість взагалі говорити не хочеться. Коли я зустрів Оксану, вона була підтягнута, доглянута, з прекрасною фігурою. Але після народження дитини та заміжжя вона змінилася, як зовні, так і у відносинах до мене. Тепер їй уже не така цікава близькість зі мною.
Все частіше я замислююсь про майбутнє. Мені лише 30 років, і попереду ще ціле життя. Я не хочу опинитися в ролі доглядальника для хворої дружини, коли мені буде 50.
Думка про розлучення дедалі частіше відвідує мене.Оксана, мабуть, також це помічає, але відпускати мене не хоче. Вона завжди каже, як мені з нею пощастило, що таку жінку я більше ніде не знайду. Вона тисне на жалість, маніпулює та нагадує про дитину.
Я не знаю, як вчинити. Що робити з дитиною? Я не можу просто втекти з сім’ї, але й повністю взяти на себе турботу про малюка не зможу.
Іноді мені здається, що в глибині душі я люблю Оксану. Але справлятися з її характером стає дедалі важче. Який я маю вихід?
Я не маю великого досвіду в стосунках, а приклад батьків був далекий від ідеалу, тому я боюся прийняти невірне рішення. Але й стояти на місці я більше не можу.
Що б ви порадили у такій ситуації? Як би вчинили на моєму місці?