Для своїх дітей ми завжди хочемо найкращого життя. Кожна людина з віком замислюється над цим, і я не виняток. Такі думки відвідують мене мало не від народження сина та доньки, а на пенсії вони стали дуже частими гостями.
У Ленінградську область я переїхала вже заміжня. У 1983 році ми з чоловіком і парою валіз приїхали сюди, не маючи жодних заощаджень або родичів поблизу. Після 10 років роботи чоловікові видали квартиру. Офіційно – безкоштовно, але на тлі його тяжкої праці було зрозуміло, що це житло він заробив.
Складності життя на новому місці, далеко від рідних нас загартували – ми навчилися покладатися тільки на себе і вдвох вирішувати будь-які проблеми. Наша самостійність для батьків стала приводом для гордості та поваги, а для нас було важливо, що вони ставилися до нас як до рівних.
Нещодавно у потязі я потрапила у вагон з жінками мого віку. У кожної з нас діти вже стали дорослими і розмова швидко перейшла на переживання щодо їхньої долі.
Одна з жінок поділилася розповіддю про свого сина. Єдиній дитині в сім’ї на останньому курсі інституту батьки купили двійку в Петербурзі. Збирали на житло довго, наполегливо працюючи та сильно економлячи на собі.
Навчання син закінчив, а ось з роботою у нього не вийшло, як і з сім’єю. Вирішив син дати собі відпочити, тому квартиру здав за добрі гроші, а сам поїхав за кордон відпочивати. Пошуки себе та лікування ран сонцем та морем затягнулися – батьки не бачили його вже кілька років. Живе він на гроші від здачі житла, а батьки, двоє пенсіонерів з невеликим доходом, змушені підробляти, щоб покрити всі витрати.
Жінка намагалася виправдати свою дитину– квартиру вони самі подарували, може розпоряджатися як хоче, але, звичайно, прикро, що син так і не знайшов справи до душі.
Друга сусідка розповіла про свою дочку. На дівчину переписали бабусину квартиру, але жити вона там не стала – житло винаймає, а бабусі допомагає, але жити з нею не готова. Була дівчина заміжня, але закінчилася історія розлученням. У чоловіка була квартира, її заповів дід, та машина, подарована батьками. Працювати чоловік не хотів, все більше витрачаючи час на лежання перед диваном та зустрічі з друзями. Машину по дурості розбив, але батьки майже відразу купили нову, благо, фінанси дозволяли.
Щоправда, допомога батьків не допомогла втримати дружину, дівчина втомилася від постійного неробства чоловіка та подала на розлучення. Вона сама активна і амбітна, через кілька років після навчання вже змогла відкрити свою ветклініку, а чоловік, що лежить на дивані, виявився героєм не її роману.
Історії супутниць дали мені їжу для роздумів. Коли твої діти хочуть і вміють працювати та ще й отримують від цього задоволення – це привід для гордості. Тоді і про квартири для них можна не думати – захочеться, можна переписати, а ні – самі заробити зможуть.