Коли племінники мого чоловіка Андрія потрапили до дитячого будинку, він наполягав, щоб ми взяли їх до себе. Мені було страաно ставати прийомною матір’ю для двох дітей у віці всього 27 років, але я знала, що він має рацію. Стало зрозуміло, що інших родичів, які бажають їх забрати, немає і не буде, тож відкладати із цією справою не було сенсу.
Спочатку було дуже тяжко. Хлопчаки нас боя лися, але ми намагалися доnомогти їм адаптуватися до нових умов. Всі турботи про хлопчиків були на мені, тому що чоловікові довелося взяти додатковий підробіток через збільшення сімейних витрат. Я збирала дітей до школи та готувала їх до навчання. Наші стосунkи покращилися, коли вони зрозуміли, що ми їх нікому не віддамо. Разом ми вирішували будь-які nроблеми, що виникають на нашому шляху.
Коли хлопчики перейшли до 6-го класу, до них приїхала бабуся. Вона запропонувала взяти одного з них і відправити до військового училища, що я вважала за неприйнятне. Невдовзі я дізналася, що вагітна, чому ми дуже зраділи. Моя бабуся надіслала нам листа з пропозицією своєї квартири, оскільки наша сім’я стрімко зростала у розмірах. До просторої трикімнатної квартири ми переїхали одразу після народ ження доньки! А брати її просто люблять. Незважаючи на труднощі, я дивуюся тому, скільки материнської любові я маю до нерідних дітей. Тепер я дуже дивуюсь: як я раніше жила без дітей?