Я ніколи не хотіла їхати за кордон на заробітки. Сестра довго вмовляла мене, адже я постійно позичала в неї гроші і не могла впоратися самостійно. — Що ти тут сидиш, так і залишишся у злиднях. — Боюся, що втрачу чоловіка і не побачу, як дочка росте! — Та вони тільки дякую тобі скажуть! Подивися, який я собі будинок збудувала, подвір’я облагородила. Наступного року синові квартиру куплю. Рідні мене люблять. У результаті я все-таки зважилася поїхати. Сестра допомогла знайти роботу, і я почала заробляти. Робота була важка, але й платили непогано. Перші два роки я взагалі не приїжджала додому. Але коли донька мала випускний у школі, я вирішила зробити їй сюрприз. З’явилася без попередження. І що я побачила? У власному будинку вже господарювала інша жінка.
Чоловік знайшов мені заміну, а я ще й гроші відправляла йому на ремонт! Яка ж я була наївна… Потім я дізналася, що коханка вагітна, і мій колишній у свої 45 знову стане батьком. Без зайвих роздумів я повернулася до Італії, вирішивши не повертатися. Бажання їхати додому пропало. На дочку теж злилася, адже вона нічого не сказала. Хоча їй тоді було лише 17, і, може, вона не розуміла всього. Я вирішила заробити на житло для Лесі та для себе, а ще на її навчання. Планувала купити дві квартири поряд. Хоча все життя мріяла про будинок, адже звикла жити з власним двором. Поступово дочка закінчила навчання, зустріла хлопця, і вони вирішили одружитися. Тоді я знов приїхала. Зять мені сподобався. Я подарувала їм ключі від квартири та попросила придивитися житло для себе. Постійно допомагала грошима, надсилала подарунки. Коли народився онук, то це був найщасливіший день для всіх нас.
Минули роки. Молодята купили мені однокімнатну квартиру і здавали її в оренду, забираючи собі гроші. Я не заперечувала. Нині мені 55 років. Хоча я й не стара, почуваюся на всі 70. Жахливо втомилася. Останні два роки мріяла повернутись додому. Італія так і не стала мені рідною. Якось я зізналася про це Лесі. Вона попросила зачекати ще рік, мовляв, у країні ситуація нестабільна. Але кілька місяців тому її відповідь змінилася. – Мамо, приїжджай до нас! Досить вже працювати, настав час пожити для себе. Я погодилась. Приїхала, і Леся сказала, що мені доведеться пожити у них, доки квартиранти не з’їдуть наприкінці місяця. Це була чудова нагода побути з онуками.
І ось настав день переїзду. Зять занурив мої речі у багажник, і ми вирушили. – Хіба квартира не поряд? – Запитала я. – Пішки хвилин 20, – відповів зять. – Ой, я думала, зовсім близько, – трохи засмутилася я. Але раптом ми під’їхали до невеликого приватного будинку. Акуратний та сучасний, він здавався затишним. Зять зупинився, і тут Леся сказала: – Мамо, я знаю, що ти завжди мріяла про будинок. Нехай квартиранти продовжують жити у квартирі, ти матимеш додатковий дохід до пенсії. А ми з дітьми часто приходитимемо до тебе, гратимемо у дворі. – На які гроші ви купили хату? – У чоловіка була ця ділянка, і він сам збудував будинок. Невеликий, всього дві кімнати, але кухня простора, можливо, як вітальня. Є все для комфорту! – Але ж це дорого…
– Ми відкладали гроші, які ти надсилала, плюс за оренду квартиранти платили. Можна сказати, що будинок збудований на твої кошти. Я не змогла стримати сліз. Це було зовсім несподівано. Насамкінець Леся додала: – Вибач мені, мамо! Я зрозуміла, через що тобі довелося пройти. Тоді батько наказав мені мовчати і не втручатися, ось я й послухалася. – Доню, я давно тебе вибачила! Ми стояли обнявшись і плакали. Тепер я найщасливіша бабуся у світі. Зрештою зрозуміла, чому Леся просила не поспішати з поверненням. Вони робили ремонт у будинку. Наразі молоді часто залишають у мене дітей. У дворі ми зробили гойдалку та будиночок для ігор. Я навіть знайшла невеликий підробіток, щоб не сидіти без діла. У мене з’явився друг. Хто знає, може ще не пізно почати все спочатку?