Цього року я вперше за десять років вирішила відзначити свій день народження вдома. До цього можливості не було – я тільки нещодавно нарешті купила собі житло. В Італію поїхала після розлучення. Ми з чоловіком прожили разом двадцять років, а одного разу він просто заявив: — Ти маєш піти. – Куди? Чому? — Ну, ця хата дісталася мені від батьків, у тебе на неї немає прав. А я зустрів іншу. Він нахабно привів свою нову жінку до нашої оселі, не ховаючись. Було неймовірно прикро. Діти на той час навчалися в університеті.
Якийсь час я жила у сестри і працювала, не бажаючи все кидати. Але потім зрозуміла, що хочу свій кут і поїхала на заробітки за кордон. Спочатку погоджувалася на будь-яку роботу – через багато чого довелося пройти. Але невдовзі почала відкладати гроші. За кілька років зателефонував син: він узяв кредит на квартиру, але не міг його виплатити. Я відправила йому 10 тисяч євро, щоби закрити борги. Згодом і дочка звернулася з таким же проханням — їй також потрібні були гроші. Я допомогла, щоб не було розмов, ніби когось виділяю. Але замість того, щоб купити житло, зять умовив мою Аліну вкластися у бізнес. Причому не в якийсь реальний проект, як, наприклад, магазин, а онлайн-аферу.
Зрештою вони залишилися ні з чим. Дочка виправдовувала чоловіка, запевняючи, що все буде гаразд, але я не збиралася більше давати їм гроші — почала збирати собі на житло. Звичайно, я продовжувала допомагати дітям, надсилала невеликі суми, бандерольки з речами. Але заощаджувати на всьому я не хотіла. В Італії не можна просто працювати без відпочинку — збожеволіти можна. Тому іноді я дозволяла собі розваги, подорожі з подругами. І ось, нарешті, я зібрала достатньо грошей, знайшла рієлтора і купила маленький будиночок з новим ремонтом. Хотіла одразу щось готове, щоби не довелося переробляти. Тому я з нетерпінням чекала на поїздку додому і вирішила відзначити день народження разом з новосіллям. Запросила небагато гостей.
Син з сім’єю після початку війни поїхав до Польщі. На свято прийшли донька з чоловіком та дітьми, свати та кілька близьких подруг. І тут розпочалося. Свати ходили по будинку, розглядали все і ахали. А потім сватя раптом заявила: — Як ти можеш собі дозволити такі хороми, коли наші діти бідують? – Хіба я мало допомагала дітям? – Запитала я. — Звісно, мало. Віддай цей будинок їм. Собі заробиш на однушку. — Навіть не подумаю. Якби не ваш син, у моєї доньки вже була б квартира. — Що вони могли купити на ті 10 тисяч? Якби вистачило на житло, він би купив. А так довелося вкладатись у справу. І взагалі, навіщо тобі цей будинок? Ти все одно повернешся до Італії. Нехай діти сюди переїдуть! – Не хочу! Я все життя мріяла про своє житло і заробила на нього сама. Нікого сюди не пущу, щоб потім наново ремонт робити? Або того краще опинитися на вулиці. Ми сильно посварилися, свято було зіпсоване. Дочка теж образилася на мене і заявила, що свати мають рацію, і що я залишуся сама в старості. Але чому я маю знову дбати про інших, а не про себе?